<< Главная страница

Химера лIсового озера, або Митькозавр Iз ЮркIвки (Скорочено)



Категории Ярослав Стельмах ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Роздiл I Зоологя i комахи. Вiдпустiть нас до бабусi Коли ми склали iспити i п'ятий рiк навчання нарештi скiнчився, на збори, присвяченi цiй знаменнiй подiï, прийшла i вчителька ботанiки Iрина Семенiвна. — Любi дiтки! — вона завжди казала дiтки чи дiточки. — Ви вже учнi шостого класу, з чим я вас вiтаю i повнiстю приєднуюсь до тих хороших побажань, якi ви щойно почули вiд присутнiх тут педагогiв. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класi де в чому легше, а де в чому труднiше, нiж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологiю... Той, хто не знав нашоï ботанiчки, мiг би подумати, що цiлiсiнькими днями ми тiльки й сушили голови над тим, як би пiд ïï керiвництвом ще глибше зрозумiти навколишнiй свiт. Насправдi ж ми мало любили ботанiку, та й не можу сказати, щоб i зоологiя вигравала в нашiй хлоп'ячiй уявi привабливими веселковими барвами. — Так от, любi дiточки, — правила далi ботанiчка, — для того, щоб збудити вашу цiкавiсть до нового предмета, щоб продовжити добру традицiю наших старших класiв, вам треба за лiто зiбрати колекцiю комах. — Ого, — перебив ïï Шумило, — та якщо всi школи вiзьмуться до цього дiла, наступного лiта вже не буде чого ловити... — Пам'ятаєте, я розповiдала вам, як збирати таку колекцiю?.. Тепер i я згадав стоси невеликих коробок iз скляним верхом, що припадали порохом у кабiнетi зоологiï. — А можна вдвох збирати одну колекцiю? — схопився з мiсця Митько. — Можна, тiльки щоб i видно було, що ïï робили двоє. Така колекцiя має бути бiльшою i кращою... Тiльки не так, як у минулому роцi. Цим вона натякала на гербарiй рiдного краю, який треба було зiбрати минулого лiта. Тодi ми й не думали збирати його, а потiм Митько таки знайшов якийсь гербарiй, ми його пiдписали i здали, навiть не поцiкавившись, що воно таке. А потiм до школи прибiг старший Митькiв брат, з голосним скандалом забрав той альбом i нам'яв Митьковi вуха. Виявилося, що то гербарiй зовсiм не рiдного краю, бо мiстив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, вiн належав навiть i не Митьковому братовi, а котромусь iз його приятелiв. А по-третє, з'ясувалося — приятель теж узяв його на два днi в себе на роботi. — Чому тебе та колекцiя муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — I звiдки така зацiкавленiсть? — А тому, що тепер нас точно вiдпустять до моєï бабусi! Тут слiд зазначити, що ми з Митьком давно мрiяли поïхати до Юркiвки, села, де жила Митькова бабуся... — Уявляєш собi? — казав Митько. — Лiс. А в лiсi озеро. А на березi курiнь. А в куренi — ми. А поруч багаття. I казанок iз юшкою. I роби собi, що хочеш. Хоч на головi стiй. А кругом — нi душi. Отож ми й докучали моïм батькам (Митьковi були не проти), канючили мало не щодня: — Вiдпустiть, ну вiдпустiть нас до бабусi! Але батьки дуже сумнiвались, чи пiде це на користь у першу чергу самiй бабусi, а потiм уже нам. — Уявляю, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама. — Двоє лобуряк на голову старенькiй жiнцi, — i собi докидав тато. I тiльки моя бабуся пiдтримувала нас: — Не такiй уже старенькiй, — казала вона. — Ми з нею однолiтки. — Хоч i не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сiли на шию на три тижнi, то ще невiдомо, якоï б ви заспiвали. — О, я була б тiльки щасливою, — не здавалась бабуся. — Село, рiчка, лiс, два юнi джентельмени. Певно, я знову вiдчула б себе молодою. — Боюсь, що ненадовго, — обiзвалась мама. — Господи, як ви менi вже набридли з цим селом! — Невже ви хочете, Оксано Павлiвно, — втрутивсь нарештi у розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно i його перший приятель цiле лiто нудились у мiстi, де все кругом — i пилюга, i розжаренi спекотнi вулицi — навiває сумнi думки i сприяє передчасному старiнню наших органiзмiв? — (Цю промову вiн пiдготував заздалегiдь). — А хiба iснує кращий вiдпочинок, нiж там, у селi, злитися з природою пiсля важкоï працi i успiшного закiнчення п'ятого класу? — Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо посмiхнулась мама. — А того, хто не принесе першого вересня колекцiю до школи, не переведуть у шостий клас. — Так уже й не переведуть? — не повiрила мама, але видно було, що Митьковi слова таки надщербили ïï несхитнiсть i стрiлка маминоï впевненостi гойднулась у нашу сторону. — А може, й просто двiйку поставлять, — не здававсь Митько. — А кого порадує двiйка у перший же день навчання? Це на весь навчальний рiк може настрiй зiпсувати. — Еге ж, — знов усмiхнулась мама, — вам зiпсуєш... Ну, то як? — звернулась до тата. Я вiдчув, що дмухнуло сприятливим вiтром. — Та хай уже ïдуть, — одмахнувсь вiн. — А то ж спокою не даватимуть цiле лiто. Тiльки щоб бабусю слухали. — Ура! — закричали ми й вибiгли з кухнi, але в перед покоï на мить затримались. — Чула? Чула? — смiявсь тато. — Передчасному старiнню наших органiзмiв, га? — I настрiй у них на цiлий рiк зiпсується! — Ех, ти, — закинув я Митьковi, — то це ж вони з нас глузують! — Ага, — почухав вiн потилицю, — переборщили трохи. Ну, та нiчого. Головне — мета досягнута... — Не виходьте на зупинках iз вагона, — кричала услiд поïздовi мама. — Зразу ж дайте телеграму, — не вiдставала од неï бабуся. — I не здумайте ïсти ковбасу. Влiтку вона може зiпсуватись, — i собi гукнула Митькова мама. Ми чесно дотримувались усiх обмежень, якi наклали на нас батьки: не висовувались iз вiкна, бо може продути; не стояли в тамбурi — можна випасти; не виходили на зупинках — можна вiдстати; не виймали грошi з кишень — можуть украсти; не ïли ковбаси чи, не дай, Боже, консервiв — можна отруïтись. Якщо оголосити весь список заборон до кiнця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити... Спати ми поклалися на горiшнiх лавах. — Лягай грошима до стiни, — шепнув менi Митько. За iнших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навiть незрозумiло. Але тiльки не зараз. Грошi в нас обох були в правих кишенях штанiв. Менi довелося лягти долiлиць. Дорога, мандрiвка, навiть зовсiм недалека, викликає в нас вiдчуття якихось близьких, несподiваних i навiть таємничих подiй. А тут ми самi ïхали аж куди — цiлу нiч поïздом, потiм ще треба години пiвтори автобусом. Це вам не туристський похiд на один день, коли разом iз класом iдуть майже всi викладачi школи... Коли я прокинувся, вже розвиднiло. Митько тихенько сопiв iз правицею в кишенi, на столi видзвонювали склянки з чаєм, точнiше з-пiд чаю. — До речi, — зазирнув до купе провiдник, — менi здається, зараз ваша станцiя, молодi люди. Я штовхнув Митька i простяг руку по рюкзак. Роздiл II Знайомство з майбутнiм майстром спорту, — а також з бабусею, ентузiастом музичноï освiти i дiдом Трохимом — А повiтря? Вiдчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя. — Вiдчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проïхав повз нас, порснув менi в обличчя хмарою пилюги з-пiд колiс i кiптюги з вихлопноï труби. — Ото ж бо, в мiстi, кхе-кхе, зовсiм, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — вже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили... — Тодi, пройшовши сорок кiлометрiв пiшки, ти й уваги не звертав би на повiтря. Далеко ще? — А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордоï пози: адже тут вiн вiдчував себе до деякоï мiри господарем. — Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмiшкуватий голос. — Про яку втому може йти мова! Хiба такi хвацькi i вiдчайдушнi мандрiвники стомлюються? Хiба мають вони на це право? Ми притьмом обернулись. Перед нами шкiрив зуби юнак рокiв чотирнадцяти, притримуючи лiвою рукою пошарпаний велосипед. — А яке чудове спорядження! — не вгавав вiн. — Якi сачки! Стережiться, бiднi метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчiв не на один мiсяць. Юнi лiвiнгстони1, безперечно, збилися з путi, адже Африка у зовсiм протилежному напрямi. Яке щастя для бегемотiв i нiльських крокодилiв! Ви ïх усiх переловили б. — Ну, чого тобi? — насупивсь Митько. — Менi нiчого. Я думав, це вам буде приємно познайомитись з майстром велосипедного спорту мiжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, в майбутньому. — Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою i побалакаємо, — пообiцяв я йому. Менi кпини цього типа аж нiяк не сподобались. Вiн скочив на свiй велосипед i за мить здимiв, мов i не було. — Неприємний суб'єкт, — подiлився враженням на наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став. До бабусиноï хати лишилось вже зовсiм недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж i замовкло, затнулось на найвищiй нотi. — Це що? — запитав я. — Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай. — Нiколи не думав, що корова може отак вити. — О, ти не знаєш тутешнiх корiв, — пояснив Митько не зовсiм упевнено. — Вiд них усього можна чекати... Дiзнатися про коров'ячi здiбностi я не встиг, бо той самий звук почувся знов i знов урвався. — Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. – Ось бабусина хата, а оце... Та нi... але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак... Хоча... Звiсно, ця словесна плутанина нiчого менi не пояснила, i я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: Митю, Митюню, — i побачив, як старенька, огрядненька жiнка iз цебром у руцi кинулась вiд клунi нам назустрiч. — Бабуню! — Онучку! Одведемо на мить нашi очi вiд цiєï зворушливоï сцени i скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Нi, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вiкно через дорогу, звiдки знов ревонуло. Може, справдi, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилiзти, — подумав я. — Гнате, Гнате, перестань, ïй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомонiти. — А-а, приïхав, — долинуло у вiдповiдь. Нараз фiранка гойднулась, метнулася вбiк, i ось уже у вiкнi з'явився розчервонiлий вусатий здоровань iз тромбоном у правицi. — Здоров, Дмитре! Он воно що! — То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так i не додумав, хто це. Точнiше, спершу думав — ви, а потiм, нi, думаю, не ви. Потiм знов думаю — ви, а потiм... — Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсмiявсь вусань i розвiв руками, мовби i собi дивуючись, що це вiн узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дiєзом. — А ви ж позаминулого року на мандолiнi грали. Так тихо було... I приємно. — А, мандолiна, — одмахнувсь той. — Тромбон — оце, я тобi скажу, да! — А я тобi скажу, Гнате, — вставила й собi бабуся, — досить уже на сьогоднi. — Та я ж i кiнчаю. Все. Заради такого випадку... А це хто з тобою? — накинув цiкавим оком на мене. — Ой, i справдi! — сплеснула руками бабуся. — Я, — озвавсь я. Отак i вiдбулося наше знайомство... — Доброго здоров'ячка, — крикнув хтось iз вулицi. — Ну, починається, — прошепотiв Митько. – Зараз пiвсела сюди збiжиться. Ходiмо десь сховаємося, — i дременув не дуже ввiчливо за хату. Я подавсь був за ним, але тут мене перепинив той же голос: — Куди ж це ти, Митю, чи не впiзнаєш: мене? Я озирнувсь. У хвiртку заходив дiдок у темних смугастих штанях, вправлених у запиленi чоботи, в синьому бувалому в бувальцях пiджаку й кашкетi. — А, драстуй, Гнатовичу, — одповiла Митькова бабуся, ступаючи в погрiб. — Здрастуйте, — знiяковiло привiтався я. — Ну i змiнився ж ти, — хитнув головою дiдок, зупиняючись серед двору. — Га? — долинуло з погреба. — Змiнився, кажу, Демидiвно, онучок твiй, — повторив дiдок, придивляючись до мене. — Пiдрiс. — Аякже, пiдрiс, — радо погодилась бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому? — Еге ж, два роки. Нiби погладшав трохи... — Та де там погладшав! Худющий, як i був. — Е нi, який же вiн худющий. Опецькуватий... А то ж нiби й волосся було русяве, а це потемнiло. — Та де ж потемнiло? — од того дива бабуся аж вилiзла з погреба i кинула погляд на мене. — Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько! — Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво. — Приятель його, Сергiй. Разом приïхали. — А-а, — спокiйно, аж нiяк не дивуючись, мовив дiдок. — Я й дивлюсь — нiби не Митько. А воно й виходить, що Сергiй. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступцi Ґанку. — Зараз, улiтку, всi своïх дiтей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрiвни теж онук приïхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипедi ганяє. З собою ж i привiз, — розiбраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: Онучку мiй рiдний, як же давно не бачились. А вiн ïй: Обережно, — каже, — бабо, не чiпайте чемодана, бо в мене тут велосипед. Не встигла вона й слова сказать, як вiн уже той велосипед витягнув, склав у момент i хода з дворища. Дмитрiвна в Ґвалт: Куди ж ти?! А вiн тiльки рукою махнув: мовляв, очепись. А години за двi приïхав i каже: Це в мене тренування такi, точно за графiком. Значить, — пояснив уже вiд себе дiд, — як пробило, скажiмо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч ïси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очi бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете? — Нi, — промимрив я. — Нам треба колекцiю збирати... — Митю, — загукала бабуся. — Iдiть ïсти! Ви з дороги, певно, зголоднiли? — посмiхнулась до мене. — Ще й як, — кинувсь до вмивальника Митько. — Ну як там у вас, все гаразд удома? — поцiкавилась бабуся. — Угу, все, — ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем. — А як доïхали? — Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до кварти з молоком. — То чому ж тато не повiдомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустрiти послала б. От хоча б Гната або дiда Трохима. — Не знаю, — вiдповiдав Митько, наливаючи собi киселю. — Ми й самi дивувалися. — Телеграми не дали, — не вгамовувалась старенька. — Телеграми! — скрикнув Митько. — Ну так що ж тут дивного! — Телеграми! — мов йому замакiтрилось, ще раз скрикнув Митько. — Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина! Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, i з пiдозрою глянув на друга. — Ох, я ж розтелепа! — скочив вiн на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! — Ось же вона, тато написав! Я ж i подавсь був на пошту, а дорогою забiг по батарейки, а потiм згадав про плiвку, а потiм... — Забув про телеграму? — закiнчила бабуся. — Еге ж? — Еге ж. — Ех ти, — провела рукою по Митьковiй головi. — Наïлися? — Наïлися, спасибi, — дружно закивали ми. — А тепер куди? Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на рiчку... Роздiл III Озеро. Змiï люблять сiно ...I ось уже ми йдемо, навантаженi рюкзаками з ïжею й усякою всячиною, туди, де за рiчкою шумить верховiття, де голубiнь неба заглядає в синь лiсового озера, де птахи радiють погожiй днинi, куди вабить нас вiльне життя. — А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Нi слова не сказала. Iнша вже почала б: Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрiбно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходiть у лiс, бо заблукаєте! А моя — нi слова. — Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба. — А що нам у селi робити? Хлопцiв тут малувато, та й тi всi заклопотанi, — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторiк i собi спробував сапати, i що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур'яни полишив. Тут такi бур'яни ростуть, зовсiм на бур'яни i не схожi. Подивишся, — нiби якась городина, а воно нi, виявляється. Так мене пiсля того й близько до городу не пiдпускали. Хотiв дров нарубати — полiняка вiдскочила й по лобi мене як трахне! Тиждень iз Ґулею ходив, а сокиру вiд мене ховати стали. Хотiв навiть корову помогти доïти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так iще й мою панамку зжувала. — То ж позаторiк! Ти ще малий був. Проминувши поле, ми наблизились до рiчки. — Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — i стежечкою до самiсiнького озера. Тiльки-но ми звернули, як навстрiч, прямо на нас, з-за дерев вихопивсь велосипед, i хлопець, що сидiв на ньому, гукнув знайомим насмiшкуватим голосом: — Гей, мухолови, з дороги! Ще навiть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко одскочили в сторону i лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка. — А щоб тобi колесо вiдпало! — кинув я вслiд. — Ну чого вiн причепився до нас, Митю? — А, — махнув вiн рукою. — Мало дурнiв? Не зважай! Неподалiк, на пагорбi, виднiла якась безформна купа. Ми кинулись уперед. — Та це ж курiнь був! — перший здогадавсь Митько. — А сiна скiльки! — радiв я. — Та цей курiнь вiдремонтувати — раз плюнути. I мiсцинка яка зручна. Цiкаво, хто тут жив? — Не пiдходь! — гукнув Митько i заходивсь бiгати навколо купи палiччя й сiна, штрикаючи в неï з усiх бокiв держаком сачка. — Що з тобою, Митю? — здивувавсь я. — Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати. — Чого нема? — Змiй! Вони, знаєш, як сiно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неï сядеш. I все! Взагалi, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Лiс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоïться — до села бiгти далеченько... Роздiл IV Таємничий i -бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервовi можуть далi не читати Ми приходили до озера щодня. Набирали харчiв, дорогою ганялись iз сачками за всякими мурашками i один за одним. Бiля озера вилежувались на сонцi i купались у теплiй водi. Але одного ранку вiдбулась подiя, яка трохи змiнила i наше життя, i нашi подальшi плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: в нашому озерi купається якийсь хлопець. — Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько. Але той, уздрiвши нас, хутко вилiз на берег i весело загукав: — Привiт дослiдникам! I вам покупатися скортiло? Ех, водичка — що треба! Це вам не рiчка! — Добридень, — озвались ми трохи спантеличено, бо нашi з ним останнi зустрiчi не дуже схиляли до дружньоï розмови. — Та чого ви такi насурмоненi обоє? Ще й досi сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопились вiдловом комах. Ну що ж, заради миру — ось вам вiд мене подарунок, — вiн пiдняв з пiску своï штани i, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камiнець. — Дивiться! Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею. — Ух ти, це що? — Не пiзнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась. Справдi, у жовтогарячому злитку застигла навiки маленька комаха. — Ви знаєте, що таке бурштин? — вiв далi Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землi мiльйони рокiв i закам'янiла. От у Прибалтицi ïï повно, а в нас рiдко трапляється. Так що ця знахiдка — велика цiннiсть. — Ти що, ïï тут знайшов? — не повiрив я. — А де ж, по-твоєму? От у цьому озерi. Хотiв було у краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекцiонуєте. — У цьому озерi? — i собi здивувався Митько. — Отут?.. — Ви вмiєте зберiгати таємницi? — Вiн суворо звiв брови. — Могила, — мерщiй вiдгукнувся Митько. — Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотiв i я десь почуту клятву. — Ну так от, хлопцi. Озеро це незвичайне. — Незвичайне? — пошепки повторили ми. — Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помiтили, що сюди iз села нiхто не потикається? — Бояться?! — Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобi й скажуть: мовляв, далеко, краще в рiчцi купатись. А насправдi всi аж тремтять, коли доводиться тут у воду лiзти. — Але чому ж, чому? — А тому, що в озерi... — вiн стишив голос, — хтось живе! Ми здригнулись. — Авжеж, — вiв Василь далi. — По ночах, правда, не часто, виє страшно i зiтхає о-о-о-о-ох — аж мороз по шкiрi. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, й вилазить, та нiхто не бачив. Он там берег травою порiс, а коло нас пiсок. Минулого року пастухи тут корiв напували. Аж чують — телятко так жалiбно мукнуло. Вони туди, а за телятком тiльки завирувало. А на пiску слiди здоровенних лап, мов вiд крокодила. — Та що ти! — Точно! Але це ще не все! Ходiмо зi мною. Ми наблизились до кiлькох сосен, що в цьому мiсцi росли бiля самоï води. — Дивiться! На стовбурах виднiли глибокi подряпини, коренi двох-трьох дерев були пiдритi, луска вiд кори вкривала землю. Занiмiло спозирали ми цю картину. — От i подумайте, хто б це мiг бути. Ви знаєте що-не-будь про Лох-Несс? Та щось таке чули... — Це озеро в Шотландiï. I живе там дивна i здоровенна тварина, от приблизно... Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, менi час. Бувайте! Ще побачимось. Вiн миттю надiв штани i витяг з-за кущiв велосипед: — У мене тренування. За графiком. — Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей. — Та хто його знає, може, це все неправда. Якось невiриться. — Сергiю, а якщо нам... — Що нам? — Таки оселитися коло озера i самим простежити... за отим от... — Так тебе бабуся i вiдпустить! Чекай! — А якщо вiдпустить? — Звичайно, це було б зовсiм непогано! I ночувати там? — Там. Адже Василь сказав, що воно тiльки вночi вилазить. I курiнь у нас такий, самим собi заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти iз собою ковдри. Зараз же тепло. — Еге ж, тепло. Це в хатi тепло! — Та не замерзнемо. Не бiйся. — Я i не боюсь. А от бабуся... — Беру ïï на себе. Хiба може бабуся чогось не зробити заради свого онука? Роздiл V Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог I ми рушили до озера. Попереду весело вистрибував Митько, за ним iз рядном i ковдрами човпав я. Клунок зв'язали один i домовились нести його по черзi. — А якщо то й справдi якийсь звiр? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! I ми першими його побачимо. — Ну, побачимо, а далi? — я був настроєний скептично. — Сфотографуємо! — А далi? — У школу знiмок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всi повмирають од заздрощiв. — I ми тiльки вдвох будемо на уроки ходити. — Чому це? — Усi ж повмирають. — Ет, тобi аби смiшки. Несерйозна ти людина. В ботанiчки улюбленими учнями станемо, — мрiяв вiн. — I вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олiмпiаду, де вiн урочисто завоює останнє мiсце, i одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посереднiстю навчання та працi. — Посереднiстю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трiйки з фiзкультури. За минулий рiк. — А в тебе з малювання. — Бо це ти менi в останньому малюнку дерева синiм олiвцем розфарбував та ще й домалював невiдомо що. — А ти мене за ногу смикав, коли я на оцiнку пiдтягувався. — Ти поглянув би на себе! Жодного разу пiдтягнутись не змiг. — Бо iз сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як i дерева, стала, коли ти той малюнок побачив. Але тут ми обоє стали так смiятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрiлий був настрiй для сварки миттю щез. — Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собi на плечi. Ми вирiшили по черзi вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проҐавити його, якщо воно вилiзе з води. — Я пiду посплю, — мовив надвечiр Митько, — а о другiй годинi ночi змiню тебе. — Як же ти прокинешся о другiй? У нас навiть годинника немає. — Не проҐавлю, не бiйсь. А взагалi, як набридне, то розбуди мене. — I Митько зник у куренi. Довго сидiв я бiля багаття i дививсь, як темрява полонить лiс... Запала тиша. Стало моторошно. Ну чого ти! — втiшала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я пiдвiвся i знiчев'я почимчикував до води... Мовчазний таємничий лiс оточував мене зусiбiч. Величезнi дерева казковими велетами заступали путь. Вмить я пройнявся вiдчуттям власноï мiзерностi, i несподiванi мислi зароïлись у головi: Ну що я, — думалось менi, — у порiвняннi з кiлькома деревами — ще менша комаха! А в порiвняннi з цiлим лiсом? Якийсь мiкроб. А в порiвняннi iз земною кулею? I од цього менi стало гiрко-гiрко... I ще страшнiше. Я мерщiй почовгав назад, боячись зиркнути в сторону, i дививсь лиш поперед себе, на прокладений моïм лiхтариком серед ночi промiнь свiтла. А якщо тут i справдi живе якийсь звiр i зараз вiн чатує десь поруч? Згадались домiвка, татусь, мама... Я позiхнув. Рiдна мати моя, — вичавив iз себе якiсь жалюгiднi звуки, — Ти ночей недоспала... Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курiнь. — I я недосипаю, — позiхнув знову. — Вартую... А що? Невiдомо. А можна було б i доспати. От зараз заплющу на хвилинку очi. Отак. Як приємно... Ще трошки... — голова моя схиляється на груди. Скiльки так я просидiв, не знаю, коли це: — Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить! Спросоння схоплююсь на ноги i просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя. — Ну, пробач, Митю, — почервонiв я. — Лиш на хвилинку присiв. Маму згадав. — Та згадуй собi кого хочеш! А на посту спати не смiй! Хiба тобi можна доручити серйозну справу!.. Iди спи, мамiй. Я постою. Нiчого не бачив? — Нi... — Звичайно, за спанням i дивитись нема коли... Приголомшений, картаючи себе за негiдний вчинок, я принишк у куренi. Сонливiсть геть полишила мене... Докори совiстi люто вгризались у мою душу, шматували ïï на дрiбнi клаптики. Зрештою я не витримав. — Митю, — гукнув несмiливо. Вiдповiдi не почув. Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так менi й треба. Полежав iще хвилин п'ять, тодi вибравсь назовнi. Вже займалося на свiт. Ледь курiло багаття, легкий вiтерець колошкав сивий попiл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав. Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й полiз усередину. Вранцi, прокинувшись, ми побiгли до озера вмитись. I тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього. — Дивись, — тихо сказав вiн менi. На вогкому пiску коло самоï води хижо вимальовувались вiдбитки здоровенних i страшних лап. — Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро. — Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозковi. — Сергiю, — почув я увечерi того ж таки дня. Ночували ми вже в селi. — Чого тобi?.. — Треба нам книжки взяти в бiблiотецi. — Правильно, пiдемо завтра, наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунiв... — Та нi, Сергiю, я не про те. Книжки iз зоологiï. — Зоологiï? Ти що, здурiв? Мало тобi колекцiï, мало тобi ботанiки, мало тобi нашоï вчительки? Забув, як ти сам з ïï урокiв тiкав? — Так то ж ботанiка. — А зоологiя, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у пiдручник — там якiсь кишечнопорожниннi, гадюки — бридота одна! — От-от. Так до твого вiдома, зоологiя — наука про весь тваринний свiт. Отже, в нiй ми обов'язково знайдемо щось пiдходяще i для нас, цебто про те, що живе в цьому озерi. — Ти думаєш? — уже серйознiше глянув я на Митька... Роздiл VI який проливає свiтло на наших предкiв i ще на дещо. Ну й Митько! — Скажiть, якi молодцi, — дивувалась бiблiотекарка, коли ми втретє прийшли мiняти книжки. – Цiлими днями читають. А ви не перевтомитесь? — Авжеж, молодцi, — бурмотiв, виходячи з бiблiотеки, Митько. — Скiльки читати — з глузду можна з'ïхати. — Невже тобi нецiкаво? — питав я. — Звичайно, цiкаво. От тiльки не звик я подовгу над книжками сидiти. Це ж подумати тiльки — дев'ята за якийсь тиждень. А на восьмий день вивчення зоологiï Митько висловив смiливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв. — Слухай ось, — Митько втупився у книжку. — Багато вiкiв серед жителiв схiдноï частини Iндонезiï ходили легенди про страшних, ненажерливих драконiв. Казали, що з пащ ïхнiх вилiтає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей. Голландськi вченi, котрi записали цi розповiдi, звiсно, не повiрили в ïх правдивiсть. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконiв нагадує давно вимерлих хижакiв-динозаврiв. У 1912 роцi цi розповiдi пiдтвердив один голландський льотчик. Вiн був першим європейцем, який на власнi очi побачив драконiв острова Комодо. Лiтак його здiйснив вимушену посадку, i кiлька мiсяцiв цей чоловiк прожив буквально в оточеннi гiгантських химер. Однак його розповiдям теж не повiрили, бо льотчик повернувся звiдти нiбито iз розладнанням нервовоï системи. — Я думаю! — жахнувся я. — Пiсля Першоï свiтовоï вiйни, — оком не зморгнув Митько, — вченi вирiшили-таки до кiнця розiбратися у цiй загадковiй проблемi динозаврiв. I, нарештi, в двадцятих роках нашого столiття на островi Комодо Зондського архiпелагу було спiймано цього дракона. Ним виявилась гiгантська ящiрка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гiганта важко. Колiр шкiри буро-чорний. З грiзноï iкластоï пащi безперестанку вилiтає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучi чорнi очi. Варан ступає сильними лапами, тiло його пiднято над землею, волочиться лише хвiст. Сила в цьому хвостi страшна. Дослiдники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з нiг оленя... — От би й собi там побувати, — в захватi мовив я. — Гiгантський варан, — не звернув на мене нiякiсiнькоï уваги Митько, — був вiдомий ученим з палеонтологiчних знахiдок (палеонтологiя — це наука, що вивчає викопнi органiзми)... е-е, знахiдок в Австралiï, в шарах мезозойськоï ери. Вважалося, що вiн повнiстю вимер теж бiльше нiж п'ятдесят мiльйонiв рокiв тому. — Ти можеш заперечити, — вiв далi Митько, — он де той Зондський архiпелаг i Мозамбiкська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А мiж тим ось, у басейнах рiк Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбiльшки, як щур, звiрятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давнiй за походженням вид третинного перiоду, що зберiгся до наших днiв. До речi, сучасник мастодонта. I, нарештi, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландiï. А це набагато пiвнiчнiше вiд Украïни. От якi факти знайшов я за цi днi. А скiльки, певно, ми ще знайдемо! — Так ти хочеш сказати... — у захватi скочив я на ноги. — Так, Сергiйку. Саме це я i хочу сказати. У нашому озерi живе давнiй звiр, якого, може, вважають за давно вимерлого. Адже i озеро наше давнє, про що свiдчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойськоï ери. Дивись — тут i звiрозубий плазун, i хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує iз сушею. А може, на мiсцi нашого озера саме було доiсторичне прiсноводне болото? Тож тут мiг жити хто завгодно. А скiльки довкола нашого озера папоротi, ти помiтив? Менi од усього цього аж дух перехопило. — Митьку, — закричав я, — Митьку, ти уявляєш, перед яким вiдкриттям ми стоïмо? — Приблизно... — Нi, ти нiчого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько... Ну й Митько! Ото життя пiшло в нас! Удень ми тiльки й сидiли над книжками, сперечались, робили рiзноманiтнi припущення i бiгали до бiблiотеки, а надвечiр рушали до нашого озера. Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, трiасовий перiоди дивилися на нас зi сторiнок томiв викопними потворами, а ми намагалися вичитати, вгадати, хто з них був предком нашого озерного жителя... Якось, коли ми прогулювались берегом Митько сказав: — Ти знаєш, що менi спало на думку? — Що? — Село наше зветься Юркiвкою через те... Ну, бо вiд Юрського перiоду. — Ти, Митю, мабуть, уже зовсiм здурiв. Завчився. — Точно-точно, якийсь зв'язок тут є. — I хто ж, по-твоєму, так його назвав? — Люди, якi ранiше тут жили. — Коли ранiше, в юрському перiодi? Тут самi ящери тодi жили. Мабуть, ящери його так i назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському перiодi, то й село, що тут буде, зватиметься Юркiвкою. Приïде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так? — Смiйся, смiйся... — Та ти не переживай, Митю, — заспокоïв я його. — Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь. — От здорово! — зашарiвсь Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм... працюємо. — Але ж головний у нашiй експедицiï ти. — Е нi, не згоден. Хай буде... Хай буде, скажiмо, Митькозавр Стеценка. А й справдi. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка iз Юркiвки. Ой, дивись... За три кроки вiд нас безладно лежало кiлька воронячих пiр'ïн i бiля самоï води знову чiтко вирiзьблялись на пiску таємничi слiди. — А вранцi ïх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило удень. — Та ще й ворону зжерло, — пiдхопив Митько. Роздiл VII Операцiя Курка провалюється разом iз дiдом Трохимом — Я колись книгу читав, — задумливо сказав увечерi Митько. — Так там писалося про те, як на тигрiв полюють. Мисливець прив'язує до дерева козеня, а сам сидить у засiдцi. Козенятi хочеться додому, воно бiгає круг дерева на прив'язi i жалiбно мекає. А десь поблизу гуляє собi тигр. Вiн чує — хтось мекає, i думає: Це, мабуть, козеня. Пiду-но я його з'ïм. От вiн бiжить до дерева, а мисливець iз засiдки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня вiдпускають додому. — А деякi племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежцi, якою звiрi ходять на водопiй, здоровенну яму, а iнодi ще й вбивають у дно загострену вгорi коляку, а яму прикривають гiлками i листям чи пiском. Iде собi якийсь лев чи хто, ступив на гiлки i — готово! — Думки читаєш! — радо згукнув Митько. — Ми цi обидва способи поєднаємо. — А козеня де взяти? — Ото ж бо, — спохмурнiв вiн. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози нiхто не дасть. А може, — про яснiло його лице, — мотузку на роги та в лiс, а вранцi вiдведемо назад? — Е нi, я не згоден. Я вже якось у дитинствi пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у лiс ïï тягти... Вона ж не дурна. — Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як вiн стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна iдея... Довiрливо дивлячись менi в очi, Митько запропонував: — А якщо ми прив'яжемо тебе? — Тобто як це? — вибалушивсь я. — Мотузкою, як же ще! А де взять ïï — я знаю. У клунi висить... — Ти що, жартуєш! — не повiрив я власним вухам. — Та якi жарти? Чим ти гiрший? Мекатимеш по трошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилiзе з озера, щоб роздивитись. Га? I якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось. — Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп'явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гiрший за якусь там козу? А чим ти гiрший? Навiть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду пiдкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй! — Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоïст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, менi здається, можна i не прив'язувати. Козу — iнша справа, вона втекла б. А мене можна не прив'язувати. Я i так посиджу. — Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов'язково комусь iз нас? Може, курку? Нiчим не гiрша. Ворон же воно хрумає! — Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! I мороки набагато менше. — I по хвильцi додав: — Та й безпечнiше. Курка, яку ми надiлили довiр'ям виступити в ролi кози, розумiла, що питання про ïï життя чи смерть стало руба, i чинила шалений опiр. Вона бiгала iз страшенною швидкiстю по дворищу, несамовито кричала i била крилами. — Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бiгає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати! — Це хiба курка! — згоджувався i я, пiдводячись пiсля невдалого кидка. — Це ж страус! I ми знову якомога лагiднiше заводили: — Цiп-цiп-цiп-цiп-цiп! — Тю-тю-тю-тю! Проте курка вiдбiгала на безпечну вiдстань i осудливо стежила за нами. — Та ну ïï, — не витримав перший я. — Всi колiна пооббивав. — Зараз, зараз ми ïï, — не здававсь Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла. На цей раз ми таки загнали птаху (i хто тiльки назвав ïï свiйською?) мiж курником i клунею i накрили рядном. — Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи ïï у мiшок, i тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається! — Ну от бачиш, — спiвчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились! — Та й то, — вiдповiв Митько. — Бери лопату i ходiмо мерщiй, поки нiхто не бачить. Та зерна прихопи... — Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по поясу щойно виритiй ямi i втирав чоло. — Та де там вистачить? Йому звiдси вилiзти все одно, що тьху! До речi, отi варани, що я тобi казав, то вони навiть на нижнi гiлки дерев залазять i хапають мавп. — Нiчого собi новину ти приберiг, — пощулився я. — Заспокоïв. Що ж нам тепер десь у верховiттi жити? Гнiздо собi, може, звити чи дупло видовбать? — Та вiн на людей побоïться... — Побоïться! Бачив, лапища якi. Та йому людину ковтнути, що собацi гавкнуть. А до нас хто в куренi жив? — промайнув у мене жахливий здогад. — Звiдки я знаю. Може, турист який. — А де ж вiн тепер? — Де? Додому поïхав! — Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з'ïло. — З'ïло? — злякався Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобi сказав? Невже, думаєш i справдi... А що? — опустивсь на землю. — Може, й так... А речi? Речi хоч якi лишились би. Не могло ж воно його разом iз речами! — Були речi, — промимрив я, вiдчуваючи, що сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, бiля куреня лежала. — Сандаля? Чого ж мовчав? — А що менi було — кричати на весь лiс? Теж менi знахiдка! — I куди ти ïï подiв? — У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре вiд комарiв. — Ай-я-яй! — мало не застогнав мiй друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що вiд людини залишилось. Хоч би пам'ять рiдним була. — Дуже б вони тiшилися тiєю пам'яттю. — Черства ти людина! Егоïст! А якби тебе з'ïло, то твоя мама й сандалi була б рада. — Та цур тобi, Митю! Що ти кажеш таке? — А що? — розпалювавсь ще бiльше Митько. — Рада була б! — Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув. — Чому перегнув? Приïхав якийсь науковець, професор, а то й академiк. А може, просто ентузiаст-природолюб. Теж дiзнався, що в озерi хтось живе, й вирiшив спостерiгати, як i ми. Збудував курiнь, сiв вiдпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! I готово. — Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча нi, Митю, нi. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б ïï усi, i мiлiцiï понаïхало б. А нас i на гарматний пострiл сюди не пiдпустили б. — Авжеж, — зрадiв Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе змiню. Я охоче вилiз iз ями й подав лопату друговi. Роботу закiнчили аж надвечiр, бо Митько наполiг, щоб вибрану землю однести геть, iнакше воно здогадається, що раз є купа землi, мусить бути i яма. — Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаю чи на стертi долонi. — Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От iще кiлка треба вбити. — Та ти що — кiлка! Воно ж загине, а нам потрiбне живе... Ми витягли птаху з мiшка й прив'язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранiшнiми переживаннями або ж здогадавшись, що служить приманкою, кудкудакати не хотiла. — Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже занiмiла, як до дiла дiйшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво. — Перестань. У неï i так психiчна травма. Хай заспокоïться, а тодi, може, й заквокче. Однак не завадило б i повечеряти. — Звичайно, — згодивсь товариш. — Що то нам Бог послав, точнiше, бабуся пiдкинула? Ми, що мрiяли готувати смачну поживну юшку, ïсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушенi запихатись пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Подiï останнього часу стали розвиватися з такою швидкiстю, що навiть вудки закинути — i то не було вiльноï хвилини. — А хто обiцяв юшку в казанку над полум'ям? — усе ж запитав я в Митька. Той невдоволено зашурхотiв соломою: — Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то iз села, то в бiблiотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Нiколи й угору глянути. Тим часом споночiло. — Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив'язанi до цього куреня, як та курка до дерева. До речi, вона так i не думає квоктати. — Хай собi. — Скорiше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви... — Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пiзно: чоловiк, зойкнувши, повалився униз. — От лиха година! — крикнув я, — вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цiлi? — Та здається, — озвався сердитий голос дiда Трохима, i над краєм ями з'явилась його голова. — От чортяка, — мовив дiд, вилiзши на гору. — Мало в'язи не скрутив. I хто його таке ямище вирив? — А це, дiдусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує менi кулака, i зрозумiв, що дiдовi й справдi нi до чого знати правду. — Це, дiдусю, — пробелькотiв Митько, — ми й самi не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з'явилась. I навiщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергiю? — Нє-е. — От бiда, — зiтхнув дiд. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе. — Молочка, — облизнувсь Митько. — I багато? — Повний бiдончик. — А може, не все вилилось? — Та нi, все. — Жаль, — гiрко зiтхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далi. — Я йому б... — Авжеж, — хитав головою дiд. — Ну як вам тут, добре? — цiкавивсь, прямуючи до куреня. — Добре, дiдусю. Може, ви лимонаду хочете? — пiддобрювались ми. — Нi, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка? — Є, дiдусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з вiдра. — Спасибi, — лагiдно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрiбна? — Лопатка? — зашарiвсь Митько. — Еге ж, лопатка. Он вона й лежить. — Ай справдi, лопата, — дурнувато гигикнув я. — А то бабуся шукала сьогоднi. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали? — От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько. — Ну й багато вловили? — Та нє, не дуже, щось кльову не було. — А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив. I саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрiмала пiд деревом, мовби почула, що йдеться про неï, i стала несамовито квоктати. — Ти бач, — наче не вiрячи власним вухам, дивувавсь дiд. — Здається, курка. — Курка, дiдуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли iз села, бачимо — бiгає отут. Так ми ïï до дерева прив'язали. — Ой-йой, це ж куди забiгла! — розвiв руками дiд. — Якось вiддав я сестрi котика свого на кiлька днiв, а сестра живе кiлометрiв за п'ятнадцять од Юркiвки. Сiла, значить, на автобус i поïхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранцi пiд дверима. Глядь — а то Мурчик мiй. Набридло, видать, у сестри, то вiн до мене й прибiг. А оце, значить, i курочка так само. Полюбила вас крiпко, видать. То ви ïï завтра принесете? — Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми. — I лопатку тодi я сьогоднi брати не буду, бо ж ви, мабуть, i яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось iзнов та в'язи скрутить. А я вже пiду. — Посидьте, дiдусю, ще, — улесливо завели ми. — Та нi, пiду. Пiзненько вже. А це, бач, хотiв молочка вам принести. Ну, бувайте. — До побачення, дiдусю. До завтрього, спасибi вам, — кволо вiдповiли ми. — I кебетний же дiдуган, — мовив по хвилi Митько. — Все зрозумiв. — Та тут уже нiчого не вдiєш. — Добре, що кiлка не вбили, як ти казав. — Авжеж, це ще дiдовi пощастило. На цьому й ми погодились. Роздiл IX Таємниця лiсового озера Пiсля того випадку Митькозавр бiльше не з'являвся. — Може, вiн потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вiрою у вiчне iснування тiєï потвори. У нашому життi нiяких змiн не вiдбулося. Ми, як i ранiш, сидiли за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в куренi. У Фа-Дiєза щез тромбон, i дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рiдна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось iз доведених до вiдчаю сусiдiв. Проте через два днi тромбон знайшовся: висiв просто на штахетинi. Радостi Фа-Дiєзовiй не було меж. Вiдтодi вiн грав з iще бiльшим натхненням, але вже при зачинених дверях i вiкнах. Митькова бабуся не могла нами нахвалитися. — Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихi, сумирнi, слухнянi, посидючi. А книжки як люблять! Чого батьки на них жалiються — не розумiю. Це ж щастя — таких дiточок мати. — Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Iрина Семенiвна знала, як ми тут зубримо ïï предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п'ятiрки... — А ти нiчого не помiтив? — примружив я очi. — А що саме? — А те, що вперше ти назвав нашу ботанiчку Iриною Семенiвною, — єхидно зауважив я. — Ай справдi, — засмiявся вiн. А днi минали. Час було збиратися додому. — А що, якби ми його справдi побачили? — якось запитав я. Ми сидiли бiля нашого куреня i дивились, як нiч спадає на лiс. — Треба було б спробувати спiймати, — рiшуче вiдповiв Митько. — Скорiше воно тебе спiймає. — Тодi хоча б сфотографувати... Потiм здати фотографiю до Академiï наук iз описом усiх наших пригод. Класифiкувати його — за фотографiєю це неважко. Оце було б вiдкриття!.. Уявляєш, вмикає наша Iрина Семенiвна радiо, а там: Учнi шостого Б класу середньоï школи мiста Києва Дмитро Омельчук i Сергiй Стеценко в результатi тривалого пошуку... Може, ще й по медалi... Мабуть, За вiдвагу. — За вiдвагу? Яка ж у нас вiдвага? От скажи менi, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж колiна трусились. Було? — Було, — сказав Митько. — Коли булькало... Лiзти хотiв, але боявся — страх один. — I я боявся. Аж тремтiв. — Тихше, Сергiю, — почув я шепiт друга. – Здається там он... Диви... Я мерщiй обернувсь i теж вловив якийсь неясний рух. Коло самоï води. — Хапай лiхтарик, — зашепотiв Митько, — тiльки не вмикай, щоб не побачило свiтла. За мною!.. На слабких ногах я виваливсь iз кущiв, натис на кнопку лiхтарика й завмер... Водою пливло щось надзвичайне, неймовiрне i дуже доiсторичне. Це я зрозумiв одразу. На поверхнi виднiла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулась до нас, i блимнули червонясто два великих ока. Мiж ними стирчав хижий рiг. З напiврозкритоï пащi виглядали гостреннi бiлi зуби... — У-у-у-у — люто завила мордяка i стала наближатись... I ми вже б.уло кинулись бiгти, коли це Митько вкляк на мiсцi. — Нi! — мовив вiн, важко переводячи дух. — Нi! Крiм нас же нiхто його не бачив... Я не побiжу! Щоб потiм розказати!.. Яке воно... — У-у-у-у! — ревонуло страхiття ще раз. — А! Лякати! То ти нас лякати! — несподiвано заверещав неприродно тонким голосом Митько i, кинувши поглядом по берегу, вхопив каменюку i пожбурив нею в оту голову. Четвертим чи п'ятим каменем вiн таки влучив у голову. Щось у нiй голосно трiснуло i... ми побачили, що рiг, отой страшний рiг, який стирчав мiж очей, зламався. — А-а-х-х! — тiльки й мовив я. — Оце удар! Iз тварюкою в цей час дiялося щось дивне. Вона смикнулась в один бiк, у другий i пiшла пiд воду. — Втекла! Втекла! — радо пiдстрибнув я. Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, i ми зрозумiли: звiр лише пiрнув. Ось голова його знов з'явилась на поверхнi i раптом людським голосом загорлала: — Рятуйте! Рятуйте! Тону!.. — Василь? — безтямно глянув я на друга, проте одразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого! I тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлi поруч iз лiхтариком уже лежали на пiску. — Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж i тебе... — Ти що? Не зрозумiв iще? — сердито гукнув вiн. – Це отой велосипедист. Присвiти-но менi, — i кинувся в озеро. Я примостив лiхтарика так, що промiнь його висвiтлював арену подiй, i як був — у шортах i тенiсцi — теж шугонув слiдом i поплив. Вода попереду аж клекотiла. — Ой, помо!.. Поможiть! Я бiльше не буду!.. Я вхопивсь обiруч за ту страхiтливу голову — пiд пальцями вiдчув цупку тканину — проте звiльнити Василя нiяк не мiг. Тодi я пiддiв рукою знизу i, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок вiдiрвавсь, i опудало потвори легко одлетiло геть... Тим часом ми мало-помалу наближались до берега. Ось ноги моï вже торкнулися Ґрунту, i ми з Митьком пiд пахви витягли Василя на сухе. — Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик! Василь щось белькотiв, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, вiн здорово наковтався води. — Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбiрливе слово. — Та вже ж урятували, — вiдповiв я. — Чи тебе ще в село вiднести? — Нi-i, в с-село не треба, — цокотiв той досить жваво зубами. — Я с-сам. — Ну i чого ж ти домiгся цим маскарадом? — спитав Митько. — Я хотiв вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався. — Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю? — Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Вiн iще не зовсiм оговтався. — А канiстри хто злякався? — Якоï канiстри? — I слiдiв. — Та яких слiдiв? — Дивiться яких! — вiн важко вiдлiз навкарачках у сторону, понишпорив у темрявi, повернувся з якоюсь дерев'янкою i з розмаху вдарив об пiсок. — О! I о! I осьо! — То це ти? Це ти ставив отi слiди? — скрикнув я, дивлячись, як пiд ударами дерев'янки гине нагла мрiя про велике вiдкриття. — А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирiзав iз корча оцей от слiд i ставив час вiд часу. А ви й повiрили, дурнi голови! I бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. I дерева граблями подряпав, i вороняче пiр'я поклав. I в тромбон дудiв, — Фа-Дiєзiв, а ви й не впiзнали. А бульбашки пам'ятаєте? Так то я прив'язав до дiрявоï канiстри каменюку i пожбурив у воду. От вона й булькала. Сам я тодi в кущах сидiв i од смiху помирав. За ногу вхопить! Хто? Канiстра за ногу? Ха! А вони щось там шукають, до бiблiотеки бiгають щодня. Вiн закашлявся i знов пустив ротом фонтанчик. — А здорово я вас, га, у дурнi пошив? А ви й клюнули. — Ах ти ж... Ах ти ж брехiцефал, — засичав я, пiдступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб'ємо йому бубни! — Та кинь, Сергiю, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом. — Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте? Я теж здивовано зиркнув на Митька. — Васю, — почув я голос мого друга. — А що ти знаєш про стегозаврiв? — Стегозаврiв? — перепитав той. — А про архiоптерикса? — Кого-кого? — А про iндрикотерiïв? — не став навiть повторювати Митько. — Та йди ти iз своïми птерiями. — Так от, Васю, ми тобi вдячнi за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такi чудовi канiкули. Ти, Васю, не шкодував часу на отi своï вигадки, а ми цiлий мiсяць вiдчували себе... вiдчували себе дослiдниками, слiдопитами, шукачами. Завдяки тобi ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч i закiнчив вiсiм класiв. Ми вiдкрили для себе такий свiт, який тобi, Васю, i не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурнi. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурнi. От за це й спасибi тобi. Ходiмо, Сергiю. I ми пiшли. А Василь лишився на пiску — мокрий i жалюгiдний. Нiхто з нас не зронив i слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрiй там, де сходить сонце. А колекцiя? — нараз виринуло в моïй пам'ятi. — А як же колекцiя? Але ж у нас попереду є пiвлiта, — тут же заспокоïв я себе. — Ще цiлий мiсяць. Теж, мабуть, не менш цiкавий i переповнений новими подiями. I взагалi, у нас попереду ще дуже багато цiкавого, i завжди так буде, поки ми з Митьком. Поки ми з Митьком...
Химера лIсового озера, або Митькозавр Iз ЮркIвки (Скорочено)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация